Наталя Климюк: «Працюємо для єдиної мети, єдиної цілі: наближаємо перемогу!»

Забезпечити роботу підрозділу товариства в той час, коли опускаються руки; виконувати обов’язки за двох чи й за трьох; раптово стати штатним психологом і допомагати всім «триматися на плаву» – може, це й не в чистому вигляді волонтерство, до якого ми звикли, але це стовідсотково те, про що потрібно говорити. Бо мова йде про роботу підприємства, виплату зарплат, податків, а отже – про підтримку економіки у час, коли кожна гривня бюджету на вагу золота, коли всі кошти скеровуються на підтримку армії, тобто, на перемогу. 

Саме тому зараз ми говоримо про начальника Ковельського центру обслуговування клієнтів ТОВ «Волиньелектрозбут» Групи Tolk Наталю Климюк. Вона, як і мільйони українців, пережила шок, страх, паніку, але дуже швидко зуміла мобілізувати не тільки себе, а й довірений їй колектив. Це означає, що спеціалісти працювали, надавали консультації, приймали споживачів і в найстрашніші миті початку війни давали всім відчуття, що підприємство робить усе можливе для забезпечення регіону електроенергією, а отже, життям.

«Перший день війни згадувати не хочеться, – розповідає очільниця ЦОКу. – Зранку ввімкнула телевізор, почала переглядати новини – там розповідають про вибухи. У робочій групі у Viber вже почали писати про війну, але також висувати гіпотези, що це навчальні вибухи. Зрештою всі зібралися і вийшли на роботу. У мене як такої паніки не було, бо розуміла, що росія від нас далеко, і нехай білорусь поряд і звідти теж може бути напад, але за короткий час чужа армія нас не завоює, адже наші кордони під охороною».

На роботі, пригадує Наталя, у багатьох була істерика: хтось плакав, хтось просто мовчав і не міг слова видавити з себе. Всі розуміли, що сталося страшне, і в цій ситуації пропрацьовували варіанти для себе.

За лічені хвилини було створено своєрідну базу даних щодо кожного працівника, зібрано контактні дані всіх рідних, друзів, через кого можна буде тримати зв'язок у разі надзвичайних ситуацій. «Поміж цим ми намагалися виконувати свої функціональні обов’язки, але, якщо відверто, робота буквально «валилася з рук», зосередитися було важко, – продовжує далі Наталя. – А вже до кінця дня мені повідомила одна з колег, що вона виїжджає за кордон. Зателефонувала іншим працівникам – і почула, що хтось наразі вирішує питання виїзду, хтось пакує речі, а хтось уже кілька годин стоїть у черзі перед кордоном...». Наприкінці другого дня війни виявилося, що третина персоналу ЦОКу вже не в Україні. Їх, безперечно, розуміли: люди рятували дітей, свої життя. 

В наступні дні колеги приходили на роботу з «тривожними сумками». Інші працювали дистанційно, бо дитсадки зачинилися, і не було на кого залишити дітей або не мали змогу дістатися до роботи через відсутність транспортного сполучення між населеними пунктами. 

З часом до ЦОКу знову почали звертатися ковельчани, і це, зізнається очільниця, було чи не найкращим сигналом особисто для неї, що життя триває. «Добре, що приходили споживачі, бо усталена робота допомогла повернутися до звичного ритму, мобілізуватися, зібратися з силами та виконувати свою роботу. І при цьому підтримувати колег, говорити їм, що ми не маємо права «розклеюватися», ми потрібні людям, ми повинні й надалі консультувати їх, надавати послуги, розв'язувати їхні проблеми». 

Оскільки частини персоналу ЦОКу на місці не було, тим хто залишився, доводилося працювати в посиленому режимі, виконувати обов’язки інших. Щоправда, не кожну роботу заміниш, адже робота такого підрозділу – це часто персональні консультації. «Споживачі приходили до нас, зверталися з питаннями, а водночас ділилися своїми переживаннями. Говорили з ними. Заспокоювали, як могли. Одним словом, працювали попри все, бо розуміли, що люди теж, можливо, збирали всі сили, щоб наважитися вийти на вулицю і прийти до нас для вирішення тих чи інших питань. І ми були вдячні їм за те, що звертаються, бо це означає, що турбуються про комунальні послуги, про оплату рахунків, що думають все ж про майбутнє. Зі свого боку, ми пояснювали, наскільки це важливо – фінансова дисципліна. Ми казали: зрозумійте, якщо ви розрахуєтеся за надані послуги, то ми перекажемо кошти виробникам електроенергії, і вони надалі вироблятимуть її для всіх нас. А світло для країни в стані війни – як кров для організму. Також, якщо ви оплачуєте послуги, ми сплачуємо податки державі, вона матиме кошти на підтримку ЗСУ. Тобто, це такий ланцюг, і кожен у ньому – важлива ланка».

Щоденна кропітка робота, каже начальник ЦОКу, тримала всіх у тонусі, допомагала працівникам Центру триматися, гуртуватися. Чимало зусиль у цей час доводилося докладати для боротьби з фейковими повідомленнями – їх було багато, треба було перевіряти, спростовувати, заспокоювати людей. Іноді, каже Наталя, відчувала себе справжнім психотерапевтом. «Так, приміром, в один із перших днів в одній із груп почали поширювати повідомлення про те, що в одне з прикордонних містечок увійшли танки, – пригадує Наталя. – Я кажу колегам: не ведіться на провокації, не панікуйте, це все дурниці, не треба довіряти повідомленням на кшталт «одна баба сказала», а тільки офіційній інформації від офіційних джерел! Але паніка не минала. Оскільки це якраз те містечко, де живе моя мама, тож я зателефонувала їй, ввімкнула гучний звук і попросила її розповісти, що діється на вулицях, чи справді зайшли танки. Мама все спростувала, і так всі заспокоїлися й продовжили роботу».

Іноді, коли панічні настрої починали наростати, очільниця Центру «включалася» в розмови в колективі. «Чула, приміром, що тон розмови змінюється або ж «пішла» по колективу якась нова тема й деморалізує колег, то ж одразу намагалася підкинути якусь роботу, придумати завдання – і паніка спадала... Роботою заспокоювалися, бо інших аргументів часом бракувало», – ділиться Наталя.

Проте дні, коли лунали повітряні тривоги, були складними. Коли вперше довелося спускатися в бомбосховище в робочий день, було морально важко висидіти всім у маленькому, тісному приміщенні, невідомість «давила», хотілося швидше вийти. Здавалося всім, що готові були працювати ледь не цілодобово, тільки б без тривог і сховищ…  Паралельно начальник ЦОКу практично кожен другий-третій день спілкувалася з тими спеціалістами, які виїхали за кордон. Пояснювала їм, що тут спокійно, що їх робота на них чекає. І так поволі, хтось швидше, хтось пізніше повернулися додому, відновили роботу.

Траплялися й важкі робочі ситуації, таким був один із перших днів війни, коли під час вибухів звернувся споживач, який ховався у підвалі з дитиною. Він просив відновити до помешкання електропостачання. «Разом із працівниками оператора системи розподілу ми працювали в той день буквально в авральному режимі, треба було узгоджувати купу нюансів, виїзд техніки погоджувався з теробороною, але до кінця дня світло родині відновили. Споживач потім дуже дякував».

Співробітники ЦОК долучаються до підтримки ЗСУ –  переказують кошти, збирають харчі тощо. Підтримують і свого колегу, який зараз служить в Збройних Силах. «Сергій Серебряков у перші дні війни записався у тероборону, згодом – добровольцем до Збройних Сил, – розповідає Наталя. – Спілкуємося з ним за найпершої нагоди. Постійно питаємо, чим допомогти. Якось колега попросив терміново передати їм українські прапори, причому треба це було зробити впродовж двох годин, бо саме їхала машина з вантажем до них на передову. Тож ми в авральному порядку об’їздили все місто, знайшли прапори й відправили до підрозділу ЗСУ, де служить Сергій. Чекаємо його додому з перемогою!»

Наталя Климюк розповідає про доволі складні нюанси, які постійно виникають у роботі, як спільно колективом вирішують ті чи інші завдання, як оця згуртованість та взаєморозуміння допомагають, консолідують. В принципі, каже, це чимось схоже зараз на те, як згуртувалася наша нація – задля єдиної мети. «Наближаємо перемогу», – каже Наталя на прощання, і її слова пройняті такою впевненістю, що мимоволі щемить в душі гордість за колектив, за колег, за всю потужну фахову команду.  

Підтримка ЗСУ, допомога вимушеним переселенцям, організація та перевезення гуманітарних вантажів чи переказ коштів на потреби військових – кожен із працівників Тоlk у ці дні у той чи інший спосіб долучається до волонтерського руху. Пишаємося нашими працівниками і закликаємо всіх продовжувати справу, яка додає наснаги кожному і яка наближає всіх нас до омріяної перемоги. Все є і буде Україна!